Цитата з бородатого, як сторічний дідуган, анекдоту звучить приблизно так: “Навіщо боксерові голова? – А він нею ще й їсть”. Або ж не менш образлива для спортсменів “народна мудрість”: немає розуму й культури – поступай в інститут фізкультури. Складно зрозуміти, які причини такої упередженості до атлетів, адже спортсмени – нормальні люди, які чудово розуміють, що період переможної слави надто короткий, а після завершення спортивної кар’єри розпочинається зовсім інше життя, в якому мало хто зважатиме на їхні медалі й титули. А куди ж сьогодні можна податися, не маючи вищої освіти? Зрештою, навіть для того, щоб працювати в подальшому тренером, знадобиться диплом.
Було б бажання – час знайдеться
Так уже склалося в нашій державі, що навіть найтитулованіших із найтитулованіших після завершення виступів на спортивній арені дуже швидко забуває публіка, а головне – чиновники, тож надалі доводиться “крутитися” як можеш, щоб гарантувати собі більш-менш пристойне існування. На жаль, лише одиницям удається реалізуватися в бізнесовій діяльності чи стати спортивним чиновником. Інші ж – живуть життям звичайного середньостатистичного українця. Тож у паузі між тренуваннями, зборами та змаганнями українські спортсмени намагаються гризти граніт науки, щоб потім не почуватися повним неуком, який більше нічого не вміє та не знає, крім як бігати, стрибати чи плавати. Звісно, про якість такої науки можна довго сперечатися, адже, як зізнавалося в розмовах чимало спортсменів, побачити їх на парах майже не реально, а сесію доводиться складати протягом кількох днів “канікул” від стартів і сподіватися на доброту та розуміння викладачів.
Однак, як переконують самі атлети: навіть якщо бракує часу, але є бажання, то можна здобувати знання. Наприклад, найсвідоміші студіюють підручники під час перельотів чи проживання в готелі.
Справді головне, щоб було бажання, яке є рушійною силою до всіх звершень. Зокрема, тому ж таки Віталію Кличкові нічого не стало на заваді, щоб захистити кандидатську дисертацію на тему “Бокс: теорія та методика спортивного відбору”. Це сталося 2000 року в університеті Бундесвера та в університеті міста Фрайбург, а ще – в київському Національному університеті фізичного виховання та спорту України. Ймовірно, Кличкові непогано жилося б навіть без наукового звання, однак старший із братів має потяг до політики (де всі як не професори, то академіки й доктори), тож воно зовсім не зайве. Принаймні Віталій не почувається білою вороною і може вразити опонента ще й силою своєї думки. Ще б пак, він – кандидат філософських наук.
Намагається не відставати від старшого брата й Володимир. На рік пізніше від Віталія він також захистив дисертацію на тему “Педагогічний контроль у системі підготовки юних спортсменів”. Нині Кличко-молодший — кандидат наук в галузі фізичного виховання та спорту.
До речі, обидва брати закінчили Переяслав-Хмельницький педагогічний інститут.
Що за практика без спортивної теорії
Нині спортсмени навчаються масово. До прикладу, якщо переглянути біографії українських олімпійців, які влітку виступали в Пекіні-2008, то з’ясується, що 90% або вже здобули вищу освіту, або ж іще є студентами.
Звичайно, найпопулярнішими закладами навчання спортсменів є рідні спеціалізовані з фізичного виховання “виші”. Так, найбільшим попитом користується головний спортивний навчальний заклад України – Національний університет фізичного виховання і спорту, що в Києві. У різні часи його студентами були найзнаменитіші українські чемпіони: штовхальники ядра Олександр Багач та Юрій Білоног, найтитулованіша біатлоністка Олена Зубрилова, олімпійська чемпіонка Пекіна-2008 у греблі на байдарці Інна Осипенко-Родомська, гімнастки-художниці Ганна Безсонова й Наталка Годунко, капітан збірної України з футболу Андрій Шевченко, срібна призерка Афін-2004 у бігу на 100 м/б Олена Красовська, срібний призер Пекіна-2008 із вільної боротьби Василь Федоришин, плавець Олег Лісогор. Нині аспіранткою НУФВСУ є і Яна Клочкова, яка зізнається, що тепер, коли питання із завершенням кар’єри в басейні практично вирішене, готова більше уваги й часу присвятити навчанню.
Зрештою, хто не хоче змінювати рідне місто на столицю, вибирає навчальні спортивні заклади “на місцях”. Благо, вони є в кожному обласному місті країни. Зокрема, Інститут фізичного виховання та спорту Луганського національного університету ім. Т. Шевченка закінчили плавець Андрій Сердінов і бронзовий призер Пекіна-2008 зі спортивної гімнастики Олександр Воробйов. Останній – магістр за фахом “Фізичне виховання”. Нині ж студенткою цього “вишу” є і велосипедистка Леся Калітовська, яка навчається за спеціальністю “Олімпійський і професійний спорт”. Найкращі тенісистки України – сестри Олена та Катерина Бондаренко – закінчили рідне Республіканське вище училище фізичної культури.
У Львівському державному інституті фізичної культури провели студентські роки стрільці з лука Маркіян Івашко та Роман Бондарук, олімпійський чемпіон Пекіна-2008 з кульової стрільби Олександр Петрів. Натомість фехтувальниці Яні Шемякіній досі доводиться відвідувати пари в цьому навчальному закладі.
Адвокати від спорту
Однак не варто думати, що спортсмени варяться тільки у спортивному соусі. Чимало з них шукає себе на зовсім іншому поприщі. Так, чи не найбільшим попитом серед атлетів користується фах юриста. А що? Практично безпрограшний варіант. Знання права знадобиться і в тому разі, коли надалі доведеться працювати у спортивній сфері. Тож шахіст Руслан Пономарьов закінчив Донбаський інститут техніки і права, факультет права. Чемпіон Афін-2004, гімнаст Валерій Гончаров не обмежився одним дипломом і після завершення науки в Харківському ДІФВ поступив у Національну юридичну академію ім. Ярослава Мудрого. Нині тут навчаються плавці Ігор Борисик та Ігор Червінський.
Дипломованим “господарником” є дзюдоїст Роман Гонтюк, який закінчив Тернопільську академію народного господарства. Матиме фах після завершення спортивної кар’єри і важкоатлетка Ольга Коробка, яка вивчає аграрну справу у Львівському державному аграрному університеті. Одна із золотої фехтувальної четвірки Пекіна-2008 Олена Хомрова своє майбутнє бачить у вирішенні проблем екології. Ймовірно, в майбутньому торгівлею займеться легкоатлет Сергій Демедюк, який отримав диплом Київського торговельно-економічного університету, а боксер В’ячеслав Глазков навіватиме жах на злочинний світ: бронзовий призер Пекіна-2008 закінчив Луганський державний університет внутрішніх справ.
Іще однією популярною сферою для освоєння серед спортсменів є тележурналістика. Зрештою, чимало чемпіонів на пенсії у світі тішать уболівальників роботою на спортивних телеканалах. Хтось, як, наприклад, боксер Леннокс Льюїс чи плавець Ян Торп, підпрацьовують коментаторами, а інші підкоряють навіть вищі вершини – є спеціальними кореспондентами, як-от біатлоніст Франк Люк чи гонщик Нікі Лауда. А що? Вони – знані люди у своєму виді спорту, краще за інших можуть розтлумачити спортивні події глядачам.
В Україні, на жаль, до такої практики вдаються не надто часто. Зокрема, в журналістиці себе знайшла лише легкоатлетка Олена Говорова. Проте, ймовірно, в майбутньому до неї приєднаються і футболісти Олександр Шовковський та Анатолій Томощук, які, крім до гри мільйонів, відчувають у собі схильність і до роботи в галузі пера та мікрофона.
Артем Галицький
До теми
Розмова з Оленою Говоровою, бронзовою призеркою олімпійських Ігор у Сіднеї-2000 у потрійному стрибку, тележурналісткою
“Освіта – це крок до подальшої самореалізації”
Олена Говорова – одна з небагатьох спортсменок, яка після завершення спортивної кар’єри не лише не загубилася у вирі життя, а, ймовірно, стала відомішою та популярнішою, ніж навіть після здобуття нагороди на Олімпійських іграх. Нині Олена працює тележурналісткою, тож, мабуть, краще за інших знає, як реалізуватися поза спортом.
– Пані Олено, на жаль, побутує думка, що більшість спортсменів – люди доволі обмежені, які, не знають нічого, крім тренувань і змагань, а здобуті ними дипломи про вищу освіту насправді нічого не вартують і взагалі спорт і навчання – речі непоєднувані…
– На мій погляд, це неправильна позиція, адже освіта таки потрібна спортсменові, як і будь-якій людині. Це – один із кроків до подальшої самореалізації, до успіху в житті. Зрештою, вища освіта потрібна для загального розвитку, для розширення світогляду.
– А чи може диплом про здобуття вищої освіти допомогти спортсменові реалізуватися поза спортом в іншій сфері?
– Насправді, як на мене, якийсь конкретний фах, здобутий від час навчання у “виші”, не має особливого значення у визначенні заняття в житті. Так, наприклад, я маю освіту вчителя молодших класів, але жодного дня не пропрацювала за цією спеціальністю. Але водночас маю сказати, що та база знань, яку здобула під час навчання в педагогічному інституті, дуже хороша. Саме вона, а не фах, дозволяє мені розвиватися й досягати успіху. Щоправда, важливо, щоб людина мала бажання до такого розвитку та до здобуття знань, тому багато чого залежить від характеру спортсмена.
– Якщо ж говорити загалом, наскільки спортсменам в Україні легко чи важко знайти себе після завершення спортивної кар’єри?
– Знаєте, це як і з навчанням: було б бажання – реалізуватися можна. Адже насправді роботи вистачає: можна працювати і тренером, і відкривати для себе нові сфери. Головне – бажання. Звісно, спортсменам складно перелаштуватися на інший стиль життя після завершення спортивної кар’єри. Наприклад, коли я ще виступала на змаганнях, то мала двох менеджерів, був тренер і лікар, які опікали мене, вирішували певні справи та проблеми замість мене. А коли прощаєшся зі спортом, то в принципі залишаєшся сам на сам із життям. Мені було трохи легше, адже мала підтримку з боку чоловіка. Однак, щоб мати змогу реалізуватися поза спортом, треба навчитися жити без няньок, змогти дисциплінувати себе у звичайному житті, тоді й успіх прийде.
Розмовляла Наталя Вихопень
