Життя львівського боксера Андрія Котельника може стати основою для сценарію якогось популярного серіалу чи драми. Хлопець із неблагополучної сім’ї продавав на вулиці морозиво, мив автівки, а також займався боксом. Спорт для нього був єдиною можливістю втекти від злиднів.
Незважаючи на постійні проблеми з повноцінним харчуванням, місцем для проживання, Котельник таки став зіркою українського спорту. У 2000 році він виборов срібну медаль Олімпійських ігор у Сіднеї, а згодом перейшов у професіонали, де розпочав новий розділ власної історії. Шлях Андрія до звання чемпіона світу був дуже важким. Тричі він ставав жертвою упередженого суддівства, але свого таки досягнув. А хепі-енд цього розділу був просто фантастичним – за 26 секунд до закінчення титульного поєдинку із британцем Гевіном Різом, галичанин відправив суперника в нокаут.
Своє дитинство та шлях до успіху Андрій Котельник пригадав у розмові із журналістом "Погляду".
– Існує думка, що в спорті найчастіше успіху досягають представники неблагополучних країн чи із бідного прошарку суспільства. Мовляв, для них спорт є чи не єдиною можливістю забезпечити собі гідне існування. Погоджуєшся із цією тезою?
– Загалом погоджуюся… Зірками спорту найчастіше стають люди із неблагополучних сімей чи країн. У них є серйозний стимул – довести усім, що ти не такий як твоя сім’я чи друзі, які невідомо чим займаються на вулиці.
– Тебе також життя змусило зайнятися боксом?
– Життя в мене було нелегким. Але батьків чи рідних не обирають, тому ні за чим не шкодую. Зрештою, якби було інакше, то, можливо, у Львові не було б нині свого чемпіона світу з професійного боксу. Спорт полюбив з дитинства, переглядав репортажі по телебаченню, займався боксом та футболом. Із дитинства у мене була мрія – стати відомим і сильним. Завдяки тому, що в мене була в житті ціль, вдалося вибитися в люди і не загубитися на вулиці.
– Кажуть, ти жив у повноцінній сім’ї до 90-х років. А коли країну охопив економічний колапс, сім’я розпалася і в тебе почалося нелегке життя?
– Так, до 90-х років мою сім’ю бідною важко було назвати. Тато працював начальником цеху заводу "Полярон". Заробляв він на той час не погані гроші. Мама працювала у дитячому садочку. У нас була нормальна сім’я. Що потім було, не хочеться нині згадувати. Скажу лише, що алкоголь губить усіх – мама з татом розійшлися і я втратив сім’ю. Багато часу довелося проводити на вулиці, адже за мною ніхто не доглядав, інколи жив у брата, деякий час провів у домі тренера – Дмитра Сосновського, був час, коли мене віддали в чужу сім’ю. Тобто, доля розпорядилася так, що в дитинстві я сам собою опікувався. Довелося багато пережити… Старші вихованці Дмитра Сосновського дарували мені свої джинси, шубу хтось віддав, а коли подарували мені боксерські труси фірми "Адідас", відчував себе на сьомому небі від щастя. Радів навіть скакалці. Зараз такими речами дітей не здивуєш. Коли мені було 16 років, отримав у подарунок фірмові "блінчіки" (рукавчики для роботи з боксерським снарядом). Я боявся в них тренуватися, лише вдома ходив і проводив бій з тінню.
– А коли зрозумів, що боксом можна заробляти?
– У дитинстві не думав, що цим зможу заробляти. Мені подобався бокс, поїздки на змагання, де нас забезпечували харчуванням. Це подобалося, оскільки мав змогу вести нормальний спосіб життя. Виступав заради поїздок на змагання, перемог та медалей. Тоді система була інша… Нині медалями та поїздками дітей не підкупиш. Вони хочуть чогось більшого, адже в пресі часто оприлюднюють суми, які заробляють відомі спортсмени. Той мільйон доларів, інший ще більше. Тож діти, ще нічого не досягнувши, хочуть заробляти гроші. Ніхто не замислюється над тим, що чемпіон не стає чемпіоном за день, місяць чи рік. Для того, аби стати найкращим, треба гарувати на тренуваннях упродовж багатьох років. Але важка праця спортсмена залишається за лаштунками. Публіка бачить лише сам виступ, інше їй нецікаве. Насправді це дуже важко в психологічному і фізичному плані. Інколи виникають думки про те, що вистачить працювати до сьомого поту, кинути бокс. Але в мене завжди є якась ціль й поки до неї не дійду, кидати свою справу не хочу. А згодом з’являється нова ціль… Так воно і виходить: сам собі завжди кажу, що ще трішки потрібно потерпіти… Хоча розумію, що настане час і зі спортом потрібно буде прощатися. Готовий до цього… Заснував свій Благодійний фонд, проводжу дитячі змагання. Тобто, чим зайнятися я знайду завжди. Хоча свого бізнесу наразі не маю. Здобувши титул чемпіона світу, думаю, можна буде відкрити свою справу.
– Після перших успіхів у боксі, мабуть, тобі грошей вистачало лише на найпотрібніше: одяг та харчі. А в якому віці ти міг собі дозволити відпочинок біля моря чи інші речі, які б зробили твоє життя комфортнішим?
– Можливо, мені не повірите: вперше відчув, що маю вдосталь грошей, коли провів перший бій за звання чемпіона світу проти Сулеймана Мбайє. Гонорар, як для мене, був тоді солідним. За останній бій проти Гевіна Різа отримав удвічі менше, аніж за бій проти француза. Але в ринг виходив не заради грошей, а заради титулу.
– А срібна медаль Олімпіади в Сіднеї 2000 року не принесла тобі солідних фінансових дивідендів?
– Це аматорський спорт, а він, як відомою, не такий оплачуваний, як професійний. Перед Іграми мав гроші тільки на харчування, а приїхав з Австралії багатою і відомою людиною. Принаймні на той час я вважав себе багатим. Мені виділили дві квартири, 30 тисяч доларів.
– Після Олімпіади в Сіднеї ти перейшов у професіонали і почав виступати за німецьку компанію "Універсум бокс промоушн". Солідна за європейськими мірками компанія відразу не забезпечили тобі солідних гонорарів?
– Усе пізнається в порівняні. Коли підписав угоду і побачив цифри в контракті, був дуже задоволений. А коли зіштовхнувся з життям у Німеччині, з їхніми податками, платою за квартиру, страхуванням, а все це я оплачував із власної кишені, на життя глянув іншими очима. Вийшло так, що в Німеччину приїхав не заробляти, а лише існувати. Повторюю, лише ставши чемпіоном світу, я можу відкласти гроші на власний бізнес чи якісь інші речі. А до того, не вважаю, що заробляв великі гроші. В Німеччині мені вистачало на харчування та ще якісь незначні речі.
– Якби ти прийняв німецьке громадянство, твої гонорари були б більшими?
– Можливо, трішки більшими, але для того, аби стати громадянином Німеччини, потрібно витратити десь 10 років. Окрім того, я не виступав за аматорську збірну цієї країни. А переїхав туди у зрілому віці, а не в 15 років. Зрештою, ніколи б не погодився на це. Я патріот свого міста, країни. Якою б не була наша батьківщина, завжди хочеться сюди повертатися.
– А який бізнес ти хочеш вести?
– Для початку хочу зробити спортивний зал, де б пропагував не тільки бокс. Встановлю тренажери, облаштую сауну, міні-бар та створю умови для заняття фітнесом. А в майбутньому хочу побудувати спортивний центр Андрія Котельника. Часто в мене запитують чи не хочу піти в політику. Усім відповідаю, що бачу себе тільки при спорті. Хочу в нашому місті розвивати спортивні традиції, допомагати іншим вписувати нові сторінки в історію. Багато років тому кожен ЖЕК влаштовував змагання, було багато інших організацій, які проводили різноманітні турніри. А головне, були майданчики, де це все можна було проводити. Нині було б добре, якби бодай на половину відродити це. Чим більше дітей займатиметься спортом, будь-яким його видом, тим більше матимемо нових чемпіонів. А талантів у нас, повірте, не бракує. Їм просто треба приділяти увагу…
– Колись ти казав, що хочеш стати абсолютним чемпіоном світу… Це реально?
– Дуже сумніваюся в цьому. Для того, аби стати абсолютним чемпіоном, потрібно їхати в Америку, а в Європі це зробити важко. Хіба, якщо твоїм менеджером буде британець Френк Уорен. Він працює з американським телебаченням без посередників. Дякувати Богові, що став чемпіоном світу за версією WBA. А на речі звик дивитися без "рожевих окулярів". Об’єднавчі бої дуже важко влаштувати.
– Впродовж наступних двох тижнів ти святкуватимеш власну перемогу, а потім збираєшся поїхати із друзями та сім’єю в гори. Чому обрав Карпати, а не пляж якогось теплого моря чи океану?
– В теплі краї плануємо полетіти із сім’єю наприкінці року. Думаю, відвідаємо Кубу. У нас маленька донька – Вікторія, тому не ризикуємо її брати в далекі подорожі. В горах уже бував, дуже сподобалося. Отримав потужний заряд енергії, не пригадую, коли ще так відпочивав, навіть з Карпатами не зрівняється відпочинок біля моря. Тим паче, з Німеччини приїздять мої друзі, які теж хочуть побачити наші гори.
Олег НАЛИВАЙКО, «Новий Погляд»
