Кожен любитель футболу, почувши прізвище Загало, Хіддінк чи Лобановський, одразу зрозуміє, що йдеться про знаменитих тренерів, чий доробок у розвиток найпопулярнішої гри добре знаний мільйонній армії вболівальників різних країн. До цих імен по праву належить і польський фахівець Казімєж Гурський, під чиїм керівництвом (1971-1976) збірна Польщі у сімдесяті роки була однією з найсильніших команд світу.
Казімєж Гурський народився 2 березня 1921 року у Львові, що входив до складу Польщі. У футбол Гурський почав грати в рідному місті. Наприкінці 30-х виступав за ”Чарні” та ”Динамо”. Після закінчення Другої світової війни грав за варшавську ”Легію”. Єдиний матч за збірну Польщі провів у 1948 році. Тоді у Копенгагені поляки поступилися збірній Данії — 0:8. Гурський очолив збірну Польщі у 50-річному віці. І вже через рік зробив її чемпіоном Олімпіади. А на Кубку світу-1974 привів до бронзових нагород. У матчі за третє місце поляки перемогли бразильців — 1:0. Гурському вдалося виховати покоління видатних футболістів — воротаря Томашевського, захисника Горгоня, півзахисника Дейну, нападаючого Любанського. Його команда грала у видовищний футбол, який Гурський називав ”футболом із усіх сил”. У 1976 році збірна Польщі завоювала срібло Олімпіади. Після цього Гурський перейшов на клубну роботу. Тренував грецькі ”Касторію” та ”Олімпіакос”. У 80-ті очолював польську федерацію футболу. У 2001 році Казімеж Гурський отримав спеціальну нагороду від ФІФА. А на 85-річчя тренера президент Польщі Лех Качинський нагородив його найвищою державною відзнакою — орденом Білого орла. Помер 23 травня 2006 року.
|
Цей факт підтверджують золоті олімпійські медалі 1972 року в Мюнхені, третє місце на чемпіонаті світу 1974 року, що відбувався у Німеччині, олімпійська “бронза” 1976 року в Монреалі. Саме у команді Гурського стали зірками світового рівня – Лято, Любанський, Дейна, Томашевський, Гадоха та інші. Пізніше їх назвали «орлами Гурського».
А народився пан Казімєж 2 березня 1921 року у Львові, і мешкав хлопчик (старший із шести дітей працівника вагонного депо) на партері двоповерхового будиночка на вулиці Городоцькій, поблизу сьогоднішнього трамвайного депо. Звідсіля було недалеко й до нині зруйнованого стадіону, що має назву «Сільмаш». Саме тут хлопці з навколишніх вулиць увесь вільний від шкільних занять час копали м’яч – так гонорово називали вони кулю, зшиту із різноманітних клаптиків шкіри і тканини.
Цікавим для нашого покоління може бути факт будови цього стадіону. Отож околиця, звана Богданівкою, була пролетарською, і її жителі ставали членами Робітничого клубу спортового (РКС), який мав свою футбольну команду у класі «Ц». Та коли на початку тридцятих років команда виборола місце в окружній лізі, виявилося, що приймати суперників не мають де. Громада зібралася і вирішила збудувати новий об’єкт для своїх улюбленців. Отримавши прихильне рішення міської ради, розпочали будівництво, і згодом виріс новий стадіон з футбольним полем, легкоатлетичною доріжкою, майданчиками для баскетболу та волейболу. Тож коли малий Гурський доріс до юніорського віку, то почав виступати на правому краю РКС. Гімназистам тоді не дозволяли грати у футбол за якісь клуби, тож вони брали собі якісь псевдо, щоб не потрапити під прес директора. А Казіка хлопці прозвали за швидкість, звивність та легкість в бігу «Саренкою» – і під цим іменем до початку війни його знали на львівських стадіонах.
При «перших совітах» Гурський встиг пограти за львівський «Спартак», де в нападі створилася грізна ланка “трьох мушкетерів” – з українцями Карлом Мікльошем та однолітком Юрієм Зубачем. Про дитинство та перші кроки у футболі, проведені у Львові, пан Казімєж цікаво розповідає у своїй книжці «Піввіку з м’ячем». Після визволення Львова від німецьких окупантів пішов добровольцем до Війська Польського і згодом опинився у військовому футбольному клубі «Легія» (Варшава), з яким надовго зв’язав свою життєву долю: спочатку як футболіст, а потім – як тренер. Встиг навіть зіграти один матч за збірну Польщі у 1948 році, та важка травма коліна швидко вивела його з лав футболістів. Почалася тренерська робота – спочатку клубна, а потім із збірною країни. Навесні 1970 року у Варшаві зустрілися у товариському матчі «Легія» Гурського і «Карпати» Мікльоша, команди колишніх партнерів і друзів. Ото було спогадів після стількох років розлуки…
Саме у сімдесяті роки Гурський здобув найбільшу популярність, коли очолив національну команду Польщі. Це був золотий вік польського футболу, увінчаний нагородами Олімпійських ігор та чемпіонатів світу. Тоді вдало зійшлися хист тренера та майстерність гравців, той симбіоз і приніс недоступні досі для майбутніх поколінь польських футболістів міжнародні успіхи. Ефективна тренерська діяльність принесла йому репутацію вмілого фахівця, який вміє досягати успіхів. Його запрошують до Греції, де Гурський вдало працює з командами «Панатінаїкос»(1977-1978, 1983-1986), «Касторія» (1979-1980), «Олімпіакос» (1980-1981), здобуваючи перемоги на європейських стадіонах з грецьким чемпіоном – «Панатінаїкосом».
Неспокійна натура не дозволила йому спокійно сидіти на одному місці, коли 1986 року повернувся до Варшави. Став членом Президії ПЗПН (“Польського звйонзку пілки ножної”). Через рік його обрали віце-президентом, а потім на чотири роки (1991-1995) й президентом Польської федерації футболу. Восени 1990 року Гурський уперше після багаторічної розлуки з рідним містом побував у Львові, ходив його вулицями, пробував траву на футбольному стадіоні дитячих років, зустрівся з останніми мушкетерами львівського футболу – Мікльошем та Зубачем. Такий же рухливий та дотепний, яким його пам’ятали старі друзі, він згадував і підспівував довоєнні львівські шлягери. Пригадав імена багатьох львівських футболістів, кого бачив після війни у різних країнах світу: Адама Воляніна, наприклад, зустрів у Чикаго, Олександра Скоценя – в Торонто, Болеслава Габовського – в Англії…
«Літа минають, і багато речей у світі змінилося. Але ніщо не може перекреслити любові до рідного міста, де ти прийшов на світ», – сказав Казімеж Гурський при зустрічі з автором цих рядків. Він став одним з тих львів’ян, які своєю працею та відданістю улюбленій справі стали відомі футбольному світові. В його гороскопі, створеному в Греції на основі стародавніх записів, йдеться: «Це спокійні, скромні особи, які не люблять себе рекламувати і відкриватися перед людьми. Уважність до людей, вразливість, порядність дозволяють особам знаку Риби відчувати події та факти, оцінюючи їх там, де хтось інший не звернув би на це уваги. Вони нелегкі для зрозуміння, володіють інтуїцією, мають інстинкт. Полюбляють спокій і мають фантазію. Лояльні до своїх друзів і вірні їм». Ці слова, мабуть, відповідають натурі справжнього львів’янина, який, хоч і прожив більшу частину свого життя поза межами нашого міста, але завжди почувався його частинкою. Востаннє пан Гурський був у Львові восени 2003 року на спільному засіданні президій федерацій футболу Польщі та України, де приймалося рішення про подачу заявки на проведення чемпіонату Європи 2012 року. Був щасливий, що в його містах – Львові та Варшаві – відбудуться такі знаменні події. Казімєжа Гурського визнано у Польщі найкращим тренером ХХ століття, бо хто ще може похвалитися такими успіхами у найпопулярнішому виді спорту.
23 травня 2006 року стало останнім днем для Казімєжа Гурського на цій землі. Пішла з життя людина з великим серцем, незаперечним авторитетом і справжньою львівською ментальністю. А минулої осені до Львова приїхав син пана Гурського Даріуш, щоб виконати волю батька і відвідати останнього з мушкетерів львівського довоєнного футболу – пана Юрія Зубача. Про таких людей варто пам’ятати…
Іван Яремко, "Високий замок"
