Чемпіон світу за версіями WBO і WBC у важкій вазі Олександр Усик давно не приховує бажання перебратися в суперважкий дивізіон.
Саме це він планує зробити після того, як завоює всі пояси в крузервейті.
За його словами, “їсти пончики і набрати “сотку” – взагалі не проблема”. Однак до зустрічі з непереможним британцем Ентоні Джошуа, який нокаутував Володимира Кличка, кримчанин планує спершу сам зміцніти в хевівейті.
Про перехід в супертяжи, українську школу боксу, своє ставлення до патріотизму і поїздках в АТО Олександр розповів у другій частині ексклюзивного інтерв’ю.
– З’явилася інформація, що переможця бою Усик – Гассієв зобов’яжуть зустрітися з “чемпіоном у відпустці” WBA Денисом Лебедєвим. Чи потрібен вам такий поєдинок або це як Ломаченко – Пакьяо? Все-таки Лебедєву вже під 40.
– Я думаю, що йому просто не потрібно повертатися і боксувати. Мені здається, це все розмови. Звичайно, якщо вони хочуть боксувати, то в них же в будь-якому випадку є гроші? А нам гроші потрібні (посміхається). Але це все просто розмови. Я не думаю, що вони можуть зобов’язати чемпіона виступати з ним. Поки не вірю, що це реально.
– Клімас сказав, що після фіналу WBSS навас чекає мінімум три бої перед переходом до суперважкої ваги. Називався можливий реванш з Брієдісом, а також поєдинки з Белью і Хеєм. З ким із них вам цікаво побоксувати?
– Я б із задоволенням побоксував і з Девідом Хеєм і Тоні Белью. Тому що хлопці досить круті. Хей взагалі абсолютним чемпіоном в крузерах був. У Тоні пояс WBC – він чемпіон світу “на канікулах”. І Хей ще був чемпіоном WBA в хевівейті. Так що з обома було б цікаво зустрітися. Але я думаю, що ці боїне зможуть відбутися в крузерах. Це вже будуть поєдинки в суперважкій ваговій категорії.
– А скільки боїв вам буде досить, щоб підготуватися до бажаної зустрічі з Ентоні Джошуа?
– Думаю, треба, як мінімум, провести парочку хороших боїв в суперах – не з “лівими” хлопцями. З тими ж Хеєм, Белью, ще з кимось. А потім вже можна і про Ентоні розмовляти. Спочатку треба себе “розкачати” в хевівейті.
– Не прикро буде розлучатися з поясами, йдучи з крузервейту?
– А чого я їх повинен буду віддавати? Вони у мене вдома будуть лежати. А те, що вони стануть вакантними – чудово! Нехай братва кочує, будуть битися за них, будуть хороші бої.
– Зараз будь-який поєдинок перетворюється в шоу, а бокс стає шоу-бізнесом. Як ви до такого ставитесь, коли перед боями суперники “поливають” один одного?
– Насправді так і є. Але все залежить від боксерів. Якщо вони поводяться так, то я не можу їх засуджувати. Вони багато базікають, але я ні в якому разі не буду нікому говорити, щоб він вів себе скромніше. Це їх вибір. Хтось такою балаканиною притягує до себе увагу, отримує контракти, гучні бої, заробляє собі гроші і просто пропадає. Хтось мовчить, нічого не роблячи. Але тим самим заробляє гроші, пояси, увагу, любов глядачів. А потім все одно йде.
У мене таке виховання, що я не можу когось ображати. Я віруюча людина, православний християнин. І навіть для шоу я не можу цього робити, тому що буду обманювати глядача і самого себе. Тому що я наговорив гидоти, а у нього може бути сім’я, що накрутить себе. І його дочка, наприклад, образиться, що її тата так полили брудом.
– Так склалося, що ніхто з українських боксерів не поводиться так, як ті ж американці чи британці.
– Знаєте, ось вони можуть щось сказати, не виконають цього і їм взагалі без різниці – вони взагалі не запарюються. А якщо я сказав і не виконав, то це балабол. Як так можна взагалі? Пацан сказав – пацан зробив. Манери – обличчя чоловіка.
– Василь Ломаченко нещодавно сказав, що української школи боксу не існує. На вашу думку, це міф чи реальність?
– Української школи боксу дійсно немає. У нас немає спеціалізованого центру, який готував би маленьких боксерів. Всі хлопці тренуються в регіонах, в якихось не зовсім обладнаних клубах, підвальних приміщеннях. З цих приміщень виходять чемпіони, потрапляють на юніорські, юнацькі, потім дорослі чемпіонати України. Виграють їх, потрапляють в збірну і йдуть далі. Але у нас дійсно немає такого конвеєра, як в тому ж Казахстані. Там бокс – спорт №1 в країні.
– І там держава забезпечує боксерів, на відміну від нас?
– Там держава виховує боксерів, вкладає в них гроші. Навчання, харчування, форма – там хлопці не паряться з цього приводу. Ось як батькам з бідної сім’ї віддати дитину на бокс? А там, якщо ти показуєш результат, тобі це дають. Тобто – виживання. Хочеш заробити і вилізти зі злиднів – тренуйся, віддавайся. І тобі дадуть спочатку взуття, форму. Зрозуміло, що тебе будуть годувати, поїти, возити на змагання. А потім в кінцевому підсумку ти отримуєш зарплату, стипендію. Треба це робити – у нас такого немає. Зрозуміло, що є від кого-то якась допомога особистим тренерам, які тренують вдома. Але це допомога не від держави.
– Зараз знову пішли розмови, що хочуть заборонити аматорський бокс на Олімпійських іграх. До чого це призведе, якщо все-таки приймуть таке рішення?
– Думаю, що прибирати бокс з олімпійських видів спорту – велика дурість. Ця тема піднімається AIBA вже не перший раз. Це бізнес. Не можна прибирати бокс, тому що він є родоначальником олімпійських ігор. Як можна прибрати кулачний бій, який був видом спорту ще з давніх часів?
Взяти керлінг. Офігенно видовищний вид спорту! Один праску розганяє, пускаючи її по льоду, а інші труть шваброю, щоб вона далі доїхала. Я не хотів би принижувати якісь дисципліни, але подивіться історію: бокс, боротьба, легка атлетика – це ті види, які були спочатку на перших Олімпіадах. Думаю, що бокс не приберуть.
– Чи є якась різниця, коли чуєш гімн, стоячи на подіумі на Олімпіаді в любителях, і коли ти в рингу вже в профі? Щось змінилося у вашому сприйнятті?
– Та ні. Так само, як і на Олімпіаді, так і зараз. Коли я стою і чую гімн України, всередині серце калатає, мурашки по тілу йдуть.
– Що для вас означає патріотизм?
– Патріотизм – це чітке розуміння, чому ми повинні жити гірше, ніж інші (сміється). Принаймні кричати “Слава Україні!” – не є патріотизмом. Патріотизм – коли ти мовчки сидиш вдома на дивані, дивишся по телевізору умовно Олімпійські ігри. І коли твій співвітчизник виграє, ти спостерігаєш за ним, як його нагороджують, надягають медаль, грає гімн, а ти мовчки встаєш. І робиш це нишком, а не на публіку. Ось це є патріотизмом.
– Ви неодноразово їздили в зону АТО, підтримували там наших хлопців. Як взагалі виникають ідеї поїхати на передову?
– Я шість років служив за контрактом у прикордонних військах, коли ми ще боксували по аматорам. І у мене залишилося дуже багато знайомих хлопців, прикордонників, з якими я до сих пір підтримую дружні стосунки. Ще там є старший товариш, з яким я дружу. Мета поїздки – підтримати хлопців морально. Ми духовно спілкуємося з ними, сидимо чай п’ємо, їмо.
Їх просто потрібно підтримати звичайною увагою. Я це роблю не тому, що хочу, щоб це показали по телевізору. Якщо взяти мої соцмережі, то я не кричу, що поїхав у зону АТО. Мені не потрібно на цьому піаритися. Я не б’ю себе в груди й не кажу: дивіться, куди я поїхав! Я їду до людей.
– Страх присутній?
– Там небезпечно. Коли я останній раз був, то там стріляли. І мене хлопці брали за голову і прикривали. Але страху не було. Я не знаю чому, але якось спокійно було. Коли туди збирався, то ми сходили до церкви, помолилися, подякували Богові і я поїхав. Розумію, що це дуже небезпечно там перебувати. Тому що ми на передку, на “нулі”. Але хлопці вселяють спокій, страху немає.
Вони мені пишуть після поїздок: “Сань, спасибі тобі, розтормошив, ми відволіклися трохи”. Знаєте, людських якостей ніхто не відміняв. Ти можеш бути людиною або паскудою. Мені другий варіант не подобається. Я вибираю бути людиною.
– Ви, коли їздили, то робили хлопцям салат. А вдома готуєте?
– Дома не готую, але можу допомогти. І посуд помити. До речі, уявляєте, я зараз через рік розібрався з посудомийній машиною. І тепер в ній все мию. Але я можу нарізати салатик, фруктову нарізку зробити, ще щось. А ось готувати… Можу яєчню зробити або овсяночку зварити. Не просто окропом залити. Тому що якщо заварити, то вона не така. А саме приготувати. Я знаю, скільки треба за часом варити. А так, в принципі, я не готую.
– А хто смачніше готує: мама або дружина? Або може бути теща?
– Я не буду нікого ображати. Тому що зрівнятися з маминим борщем може тільки мамин борщ. А м’яско з ананасиком бездоганно смачне від моєї коханої дружини. Ну, і теща теж смачно робить різну їжу.
– Олександр Усик позиціонується як спокійний і врівноважений сім’янин. А чи легко вас в житті вивести з себе?
– (посміхається) Якщо це може статися, то воно буде сумно для того, хто це робить. Але я більше вдаюся до того, що людині можна пояснити. Навіть якщо я 100 раз повторю. Так, якщо він не зрозуміє і через 100 раз все одно буде продовжувати якісь дії, то…
Наприклад, хтось починає піднімати паніку в закритому приміщенні, а я розумію, що нам тут допустимо треба перебувати добу, то я цю людину нокаутую. Тому що він буде поглинати занадто багато кисню. Це раз. А друге – через нього можуть запанікувати все. Дати йому по бороді легенько, посадити, щоб він прийшов в себе і тихенько сказати: “Не панікуй, а то може повторитися”.
– Що вас найбільше дратує в людях?
– (сміється) Тупість. Те, що люди не хочуть вчитися. І не вміють чути. Слухають, але не чують.
– І наостанок: що хотіли б сказати українцям, які вас підтримують?
– Я хочу подякувати їм за те, що вони мене підтримують. Щира подяка їм і уклін. Хочу сказати їм: нехай спостерігають далі, пишуть, читають про мене. Тому що, чим далі в ліс, тим цікавіше казка. Всім добра!
