Футбол і балет… Здавалося б, немає більш несхожих видів діяльності. Але це лише на перший погляд. Насправді між «грою номер один» і мистецтвом класичного танцю досить багато спільного. По-перше, рівень фізичних навантажень: виконуючи партію Зігфріда в «Лебединому озері», артист проливає поту не менше, ніж футболіст за 90 хвилин матчу.
По-друге, в балеті також бувають травми. А ще танцівники, як і футболісти, добре обізнані зі значенням слова «кураж». Та й поняття «колективна гра» для них не зовсім чуже: гарний спектакль – це завжди результат спільної роботи солістів, кордебалету, оркестру, репетиторів, технічного персоналу…
Серед артистів балету, виявляється, є багато щирих футбольних вболівальників. Один з них – соліст Національної опери України, лауреат конкурсу «Premio Roma-2010» та VII Міжнародного конкурсу імені Сержа Лифаря Олександр Стоянов.
– Я не вважаю себе великим знавцем футболу, – каже Олександр, – але гру цю люблю. Стараюсь дивитися матчі за участю збірної України, міжнародні поєдинки «Динамо» чи «Шахтаря» – якщо, звісно, в цей вечір не танцюю. Хоча в кордебалеті у нас є хлопці , котрі не забувають про футбол навіть у театрі: тільки-но опустилася завіса, одразу біжать до ноутбуку – як там справи в улюбленої команди?..
– А самому грати в футбол вам доводилося? Чи для артистів балету це табу?
– Малим грав залюбки. А в хореографічному училищі викладачі одразу попереджають: ніяких лиж, роликів, скейтів і т.д. Футбольний м’яч теж був під забороною, але не сам футбол. Ми робили м’ячі зі старих шкарпеток й грали на перерві прямо в танцювальному класі. Бувало, замість м’яча використовували кришку від пляшки. Навіть чемпіонати між класами влаштовували. Тож відчуття футбольного азарту мені добре знайоме…
– В класичному балеті все має бути вишуканим і красивим – сам танець, костюми, декорації… А чи є, на ваш погляд, своя естетика у футболі?
– Коли футболіст, пробивши з-за меж штрафного майданчика, потрапляє прямо в «дев’ятку» – хіба це не естетика?! Чи забиває гол, обвівши чотирьох захисників? Воротар у розпачі, захисники розводять руками, глядачі теж нічого не второпають, а м’яч у сітці воріт. Гадаю, такі епізоди – це результат не лише майстерності, але й того, що в театрі називається куражем чи натхненням. Щоправда, кураж – субстанція дуже ефемерна. Яким би ти не був талановитим, одного лише натхнення не досить. Потрібно ще й багато працювати. Принаймні, в балеті. У футболі, гадаю, так само.
– Представники багатьох видів спорту ревносно ставляться до футболу: мовляв, вітчизняні ЗМІ тільки його й піарять, особливо – напередодні Євро-2012. У вас немає подібного почуття?
– Заздрять конкурентам, а футбол і балет все-таки існують на досить далеких одна від одної орбітах. Глядацька аудиторія теж різна. Хоча я переконаний, що серед вболівальників, котрі приїдуть на Євро, знайдуться й охочі відвідати, наприклад, наш театр. Впевнений, ми їх не розчаруємо.
– Як ви гадаєте, проведення в Україні європейського форуму принесе відчутні економічні плоди, чи це головним чином питання престижу?
– Все залежатиме від того, як ми скористаємося наданим шансом. Знаю, в історії були випадки, коли проведення в країні великого спортивного форуму ставало гарним стимулом для економічного зростання. В будь-якому разі, вся інфраструктура (дороги, аеропорти, стадіони, готелі) залишиться й служитиме багато років – не тільки в інтересах футболу, а й держави загалом. Окрім того, приїзд великої кількості туристів – це можливість заробити зайву копійку простим людям: від продавців морозива до таксистів і екскурсоводів.
– Багато хто з киян непокоїться, що в дні чемпіонату в столиці буде надто гамірно й неспокійно. Вас це не турбує?
– Абсолютно ні. Сподіваюсь, відсоток горезвісних футбольних хуліганів в загальній масі вболівальників буде далеким від критичного. Все ж таки до нас приїдуть, головним чином, мешканці цивілізованої Європи, а не представники племені мумба-юмба (сміється)… Гадаю, навіть тим киянам, хто до футболу байдужий, цікаво буде відчути атмосферу великого спортивного свята – на вулицях, в транспорті, в кафе та ресторанах. Врешті решт, шум-гам триватиме всього лише місяць. І хто знає, коли ще Києву трапиться така нагода – прийняти європейський чемпіонат…
– У вас болгарське прізвище. Чи означає це, що ви з особливою симпатією ставитеся до футбольної збірної Болгарії?
– Ну, болгарського в мені – тільки прізвище. Предок, від якого воно мені дісталося, був з Молдавії, але по-молдавськи його прізвище звучало трохи грубо, й він його якимось чином поміняв на болгарське… А щодо футбольних симпатій, то по-справжньому я вболіваю тільки за збірну України. Навіть за київське «Динамо» вболіваю не так сильно (сам я, до речі, родом з Ялти, але в Києві живу з 10-ти років, як вступив до училища). Взагалі, гра збірної – це те, що здатне об’єднати серця мільйонів людей з усіх куточків України. Особливо якщо це гарна гра, коли вся команда, як одне ціле, кожен бореться, ніхто не відбуває номер. Сподіваюсь, на Євро-2012 українці в кожному матчі гратимуть саме так.
– Як ви гадаєте, фактор «свого поля» допоможе українцям?
– Як артист можу сказати, підтримка глядачів – це велика справа. В театрі між сценою і глядацькою залою постійно відбувається обмін енергією. Йдеться навіть не про гучність оплесків – кожен артист шкірою відчуває аудиторію, її прихильність чи, навпаки, упередженість. В напівпустому, млявому залі артисту важко впіймати кураж. В футболі, гадаю, працюють такі ж закони. Недарма вболівальників називають дванадцятим гравцем команди…
– Якого результату чекаєте від української збірної?
– Робити якісь прогнози, мабуть, ще зарано. Навіть під час балетних спектаклів трапляються форс-мажорні обставини, а футбол – гра непередбачувана. Вболівальникам найбільше запам’ятовуються саме ті матчі, в яких до останньої хвилини була присутня інтрига. То ж, як кажуть, поживемо – побачимо. Хочу лише побажати гравцям збірної України, щоб в їхніх діях на полі завжди відчувався справжній командний дух і націленність на ворота. І щоб у кожному матчі було побільше моментів, коли хочеться вигукнути: «Браво!»
Оригінал публікації http://ukraine2012.gov.ua/news/196/49094/
