Різкий поворот долі фінальної зустрічі ЄВРО-2016 підтвердив в мільйонний, в мільярдний раз – не розслаблюйся на роботі.
Що до нас, людям, лащиться удача, помітив ще Марк Тулій Цицерон, давньоримський оратор і філософ. Після раптової смерті радянської влади дізнався про це і я, зовсім не знавець давнини. Мене-то ще в дитячому садку вчили цілувати в усі щілини партію і уряд за право жити, дихати, їсти, пити і прочая, прочая, прочая.
А справа, виявляється, простіше простого – Божий промисел витає над нами. Не спи, лови його за хвіст – і всі справи …
Різкий поворот долі вчорашньої фінальної зустрічі чемпіонату Європи для збірних підтвердив в мільйонний, в мільярдний раз – не розслаблюйся на роботі. Моторошне це заняття – командний вид спорту. Ти можеш бути тренованим, як Аполлон, і досвідченим, як коханець з півстолітнім стажем, але вистачить і секундного розслаблення, щоб проґавити ривок спритного суперника на п’ятачок ігрового поля, вільного для прийому м’яча – і в грі поставлена крапка. Точка назавжди – більше тобі не грати на подібному рівні, в спорті кожен завтрашній день сповнений загадковості.
На жаль і ах, збірна Франції, зовні куди більш приваблива португальської команди, таки потрапила на цей древній, як світ, гачок – заснула на якийсь нікчемний мить.
Якщо чесно, терпіти не можу ситуації подібного роду. У мене був добрий друг, чотириразовий чемпіон СРСР з боксу. Його, гутаперчевого, морально і фізично натягнутого як струна, здатного спиною відчувати небезпеку, списав передчасно з діючої армії спорту один-єдиний удар, свінг, якого він не почув. Такого з ним ніколи не траплялося. Він тут же залишив ринг назавжди.
Да уж, в колективних видах спорту немає простору для принциповості подібного роду. І серце саднить не так пронизливо – в дружній пиятики у нього шикарні умови для відтавання.
І найголовніше: скільки ще років ми будемо пяліть очі на футбольні нації, а про своїй національній команді повільно і вірно забувати в тузі? Вже кому-кому, а футболу відкривали шлях в Україні і радянські і нерадянські персонажі. Зате коли ми стали хто – буржуазією, а хто підношувачем для неї їжі, раптом в наших душах Герасимчука місця для ножного м’яча. А адже ще вчора вітчизняний футбол зміцнював нашу віру в себе! З нашою природною розкутістю рухів і дум, з нашої невгамовним жагою підкорювати вершини духу, любові до життя і свободи, нам годі й чекати нічого більш підходящого для свого бунтівного духу, ніж футбол.
І мене нудить від свистопляски, ні з того ні з сього закрутити навколо футбольних верхів. Чи не час визначитися, хто тут господар?
