Роман Синчук
…
Про війну, мир і трохи про футбол.
Роман Синчук
Взагалі це повинно було трапитися. Не було ні єдиного шансу цього уникнути.
Коли в 1990 році націоналісти на чолі з Франьо Туджманом перемогли на виборах у Хорватії, стало зрозуміло, що зіткнення ось-ось почнуться. Правляча верхівка в Белграді не йшла на компроміс і намагалася врятувати державу, час якого безповоротно минув.
Обстановка скрізь, від Словенії до Косова, була напружена до межі. Все могло рвонути в будь-який момент, і так вийшло, що старт м’ясорубці дав футбольний матч.
13 травня 1990 року в Загребі місцеве Динамо так і не доиграло поєдинок проти Црвени Зірки. Замість гри у футбол на Максимірі сталося побоїще тисяч фанатів: билися на трибунах і прямо на полі; в хід йшли сидіння, палиці, навіть холодну зброю.
Три тисячі сербів скандували «Загреб – сербський!» та «Ми вб’ємо Туджмана!». У відповідь господарі зверели, і навіть Звонімір Бобан вплутався в бійку, вдаривши поліцейського ногою по обличчю. В роздягальню його проводжали, як героя – влаштувавши живий коридор. Ліга дискваліфікувала майбутнього заступник генсека ФІФА на півроку, але він ні про що не шкодував: «Нехай я публічна особа, я готовий ризикувати заради Хорватії славою і навіть життям».
А ось Желько Ражнатович у той день не говорив нічого. У ті роки він в принципі уникав телевізійних камер. Чого не скажеш про тюремні.
За підсумками побоїща на Максимірі його заарештували, але йому було не звикати. Ще підлітком він затесався в компанію «щипачів» — кишенькових злодіїв, які промишляли в багатих кварталах Белграда. У в’язниці ж вперше потрапив у 17 – після невдалої спроби пограбування ювелірки.
І добре б відбувався Ражнатович з неблагополучної сім’ї, але ж ні – його батько Велько був героєм партизанського руху часів Другої світової. В СФРЮ він був серед піонерів військової авіації, але не втримався на плаву і в 60-ті був відправлений у відставку. Тим не менш, першу спробу втекти з дому Желько зробив вже в 9 років.
У 19, після двох ходок на зону, Ражнатовичу стало остаточно тісно в Югославії, і він втік до Європи. Спершу була Італія, де серб грабував банки, вбивав конкурентів серед білого дня і зажив слави самого відчайдушного мафіозі країни. Одного разу він організував втечу свого друга Карло Фабіано прямо з зали суду – увірвався в приміщення, направив пістолет на суддю і вистрибнув з подільником у вікно.
Зловити Ражнатовича, який до того часу обзавівся прізвиськом «Аркан» (з наголосом на перший склад), вдалося бельгійцям у 1974 році. Желько засудили на десять років, але він відсидів половину – через п’ять років утік і невдовзі «наслідив» у Швеції і Нідерландах, де займався все тим же – розбійними нападами та пограбуваннями.
Голландці зловили рецидивіста в 1980-му, але вже через рік він знову був на волі – втік з допомогою пістолета, «випадково» залишеного охоронцем. Той же фокус Аркан потім повторював у ФРН і Швейцарії – попадався, але з небаченою легкістю втікав з-за ґрат. Ця невловимість укупі з показною зневагою (наприклад, серб залишав на місці своїх злочинів троянди) зробили з Аркана легенду кримінального світу.
***
Повернувся в Югославію він тільки в кінці 80-х – але вже не щипачом, а процвітаючим бізнесменом, до якого не було запитань ні в поліції, ні в служби безпеки.
Це породило стійкі чутки про те, що в Європі Ражнатович крім бандитизму працював на спецслужби, які і допомагали йому збігати з в’язниць. Чутка навіть приписувала тодішньому міністру внутрішніх справ Югославії Стані Доланцу слова, мовляв, Аркан ефективніше всіх зарубіжних резидентів УДБА (агентства безпеки) разом узятих.
Звичайно, Ражнатович все заперечував. Але факт залишається фактом: після повернення в Югославії він підім’яв під себе нелегальні казино по всій країні, а влада його в цьому покривали.
Відмазали Аркана і після побоїща на Максимірі. На той момент він був вже не просто щасливим злочинцем, але главою Делийе – найбільшого об’єднання фанатів Црвени Зірки. Саме з ультрас Ражнатович у жовтні 1990-го створив Сербську добровольчу гвардію, яка з перших днів воювала на стороні Сербської Країни проти Хорватії.
Спочатку в СДГ входило 24 людини, причому у більшості не було навіть зброї. Але завдяки підтримці місцевих жителів всього за місяць чисельність загону зросла до 600 осіб, а саму СДГ в народі прозвали «Тигри Аркана». Ражнатович особливо підкреслював, що його загін не має відношення до офіційної влади і б’ється чисто за ідею. Це було важливо, адже методи, які використовували «Тигри», через десяток років привели багатьох учасників тих подій в Гаагу.
Всього за чотири роки активної війни в Хорватії та Боснії через СДГ пройшло 10-12 тисяч чоловік, при цьому в боях загинуло не більше сотні. У Сербії цей феномен пояснюють підготовкою «Тигрів» — за неї тут відповідав колишній офіцер Іноземного легіону Мілорад Улемек, який ввів у підрозділі сухий закон і підтримував сувору дисципліну. Як результат – у 1991-му СДГ була серед передових загонів, які увійшли в обложений Вуковар.
***
В той час популярність Аркана в Сербії зашкалювала. Кажуть, за всю історію Вічного дербі Гробарі і Звездаши співали в унісон тільки раз – 22 березня 1992-го, коли на стадіон Райко Мітіча в повному обмундируванні прийшли «Тигри». В руках у них були таблички «До Вуковара 20 км», «До Вуковара 10 км» і «Ласкаво просимо в Вуковар».
Аркан пройшов на сектор останнім, і йому стоячи аплодували фанати обох белградських клубів. Основний час матчу, до речі, закінчилася з рахунком 0:0 – в той вечір навіть гравцям було не до футболу.
Йшла війна, і принцип «свій – чужий» вийшов на перший план: про звірства Тигрів знали всі, але якщо в Сараєво Арканом лякали дітей, то в Белграді про нього складали пісні. Сам же польовий командир ідеалістом ніколи не був, і поки інші воювали, він за старою звичкою наживався на контрабанді. Завдяки базі в містечку Эрдут Аркан контролював видобуток і експорт нафти з родовища Джелетовац – на секунду, 150 тисяч тонн в рік. Також «Тигри» підім’яли під себе нелегальний ринок алкоголю і наркотиків в Країні, за що європейська преса прозвала Ражнатовича «сербським Эскобаром».
Офіційні влади в Белграді воліли це не коментувати. Про Аркані говорили, як про небіжчика – або добре, або нічого. І по мірі того, як серби програвали війну, мовчання ставало все угрюмее. У 1995-му Хорватія під час операції «Буря» поклала кінець існуванню Країни. Обстановка в Боснії теж була не з кращих. «Тигри» Аркана обіцяли виправити становище у містечка Сански Міст, але на ділі відзначилися тільки нечуваними етнічними чистками.
На цьому безславний похід їх бойовий шлях і завершився. Незабаром були підписані Дейтонські угоди, і гаряча фаза війни в Боснії і Хорватії закінчилася. Аркан, який накопичив величезний капітал на контрабанди у воєнний час, розпустив СДГ і почав нове життя – як і більшість польових командирів тих років, він спробував поєднати кримінал і політику.
Ражнатович став депутатом від Пріштіни ще на початку 90-х. Його ксенофобська програма була в дусі тих років, і завоювала підтримку місцевого сербського населення. Але ось в офіційний Белград його не злюбив. У наявності конфлікт ідеологій – комуніст Слободан Мілошевич не сприймав ультраправого польового командира. Ідея Аркана про «Сполучених штатах Сербії» різко дисонувала з політикою влади, які після фактичної поразки у громадянській війні були змушені йти на поступки перед Заходом.
Так Аркан з помічника Мілошевича в самих брудних справах перетворився в його головного критикана. Небезпечна справа, треба сказати, але Ражнатовича довгий час оберігала його небачена популярність серед простого народу, яку він щосили підтримував.
Так, у 1995 році він одружився на найпопулярнішою сербської поп-співачці тих років Світлані Величкович (Цеце), орендувавши для гулянь всю (!) готель Інтерконтиненталь. Трансляцію весілля в прямому ефірі показувало сербське телебачення. Ну а про вбрання нареченого і говорити зайво – це просто треба бачити.
Запрошували на весілля і Мілошевича, але той ввічливо відмовився, передавши вітання молодим через своїх помічників.
У 1996-му Аркан впритул зайнявся футболом. Він захистив дипломну по темі «Підготовка футболіста до матчу», а потім викупив маленький клуб Обилич, який з його грошима через два роки став чемпіоном Сербії (там, серед інших, починав кар’єру стопер Металіста Мілан Обрадович).
Західні ЗМІ обурювалися: не може клуб, чий президент розшукується Інтерполом, грати в Лізі чемпіонів! Щоб хвиля вщухла, Аркану довелося переписати Обилич на Цецу. І ось під її керівництвом клуб чемпіонат більше не вигравав, та й взагалі скоро здав позиції.
Звісно, співачка тут ні при чому – 15 січня 2000 року Ражнатовича вбили в ресторані. Минуло півроку після завершення війни в Косово, але на фронт Аркан не повернувся – обіцяв лише, що відтворить СДГ у разі наземної операції НАТО. У ті роки він вже був під слідством Гаазького трибуналу з-за геноциду мусульман у Боснії, але, здається, нітрохи не переживав. Навпаки – він роздавав масу інтерв’ю західним ЗМІ. Кореспонденти його любили, адже Аркан побіжно говорив на трьох мовах і на відміну від більшості польових командирів, які насилу пов’язували два слова, охоче пояснював свою позицію.
За що вбили Аркана? Хто його замовив? Відповідей не було. Троє виконавців отримали по 30 років в’язниці, але замовників не видали.
Не на камеру багато кивали на Мілошевича – мовляв, Аркан був дуже багатий, впливовий і популярний в народі, тому представляв загрозу. Провладні ЗМІ натякали на кримінальні розбірки – і у них теж є свої аргументи. Зрештою, смертю Ражнатовича все не обмежилося – незабаром були розстріляні також його кум Міодраг Стоянович і цілий ряд близьких друзів.
Ті ж соратники Аркана, які вижили, у 2003-му ще раз «відзначилися», убивши прем’єр-міністра Сербії Зорана Джинджича. Націоналісти називали його зрадником, звинувачуючи їх у зв’язках з НАТО. Але їх це не врятувало – «легіонер» Улемек, наприклад, сумарно по трьох справах отримав 95 років в’язниці.
Незабаром після вбивства Джинджича влади заарештували та Цецу. За чутками, у в’язниці у неї почалася ломка, і слідчі обіцяли їй наркотики в обмін на ім’я замовника. Але «Сербська вдова» выпуталась. Вона і сьогодні популярна на батьківщині, видає альбоми, а нещодавно була суддею місцевого аналога шоу «Голос».
Ну а що стосується її чоловіка, для мільйонів сербів Аркан як був героєм, так і залишився. На його похорон прийшли його дев’ятеро дітей (шестеро – позашлюбних), дві дружини і половина Белграда. Ланцюжок бажаючих попрощатися з «сербським Эскобаром» розтяглась на кілометри, і нікого в тому людському морі не цікавили розстріли та грабежі, влаштовуються «Тиграми» у боснійських селах. У війни немає моралі, і немає співчуття до «чужих».
Зате чого у неї в надлишку, так це легенд. Розстріляний «своїми» генерал Аркан, який перетворив розрізнених футбольних фанатів у найбільш кровожерливих захисників «сербського світу», намертво вклеєна в міфологію балканських воєн, у кожної сторони по-своєму.
І що б там не нарили прокурори в Гаазі, це вже нічого не змінить – ні для хорватів, ні для боснійців, ні для сербів.
