SPORTARENA.com …
У день народження головного тренера ФК Нікополь згадуються і його знамениті вихованці, і нинішні підопічні.
Григорій Варжеленко (праворуч), фото – fcnikopol.com.ua
Сергій Мельников (Нікополь), Артур Валерко, Sport Arena.
А у нас у Другій лізі – великий ювілей. Саме сьогодні своє 70-річні зазначає Григорій Варжеленко, головний тренер ФК Нікополь і справжня легенда нашого футболу. Думається, трохи менше він – у нікопольському футболі. Юним подавав великі надії в команді Трубник, та такі, що провінційного пацана сам Віктор Маслов запримітив і Варжеленко побував в дублі київського Динамо – великої команди зразка кінця 60-х, яка не відпускала чемпіонське звання в СРСР.
Пізніше Григорій Тихонович став тренером, та ще й яким! З його вихованців можна зробити цілком пристойну символічну збірну, а капітаном там би був, звичайно ж, володар Кубка кубків 1986 року і чемпіон всього Павло Яковенко, один з найіменитіших нікопольців у футболі, зірка Динамо і головний тренер клубів вищих ліг декількох країн і молодіжки України.
Читайте також: У Чернігівській області — злиття двох клубів з перспективою під Другу лігу
В день ювілею Варжеленко говорить про важливе, а саме – про футбол. Одкровення і спогади самого вікового тренера чемпіонату України пропонуємо нашим читачам у вигляді тренерського монологу. Але – від душі!
Я з 11 років на стадіоні Трубник. Євген Васильович Холодковский – мій перший тренер, якому зобов’язаний усім як футболіст. Багато гравців тих років пройшли через нього. Навіть будучи тренером, часто звертався до нього. Дуже багато часу проводив на стадіоні, тренувався з ранку до вечора.
Був нападником, любив забивати. У 16 років завдяки незабутньому Володимиру Олександровичу Ємцю потрапив у команду Трубник (Нікополь), який виступав у першості СРСР (Клас «Б»). Уявіть мої почуття – в суперниках Чорноморець та СКА (Одеса), Трудові резерви (Ворошиловград) та інші. Грав уже на позиції під нападниками.
Також виступав за Збірну УРСР на Кубку Надії. Як раз після вдалих ігор і забитих голів в цьому турнірі в 17 років потрапив у Динамо (Київ), де в 1968 році став чемпіоном СРСР серед юнаків. Закріпитися в основній команді було складно.
Варжеленко був технічним гравцем, але ось швидкості йому не вистачало, так вам скажу. Плюс шалена конкуренція! В цей час в Динамо блищали Бышевец (так і сказав – по-старому, як у 60-ті говорили! Прим. Sport Arena), Поркуян, Хмельницький, Філіпчук, довелося перейти у Динамо хмельницьке. Після повернувся додому в Нікополь.
Кар’єру закінчив у 1974 році у 24 роки в Колосі. Серйозна травма коліна, яка турбує досі. Завдяки Геннадію Опанасовичу Жиздику, став дитячим тренером. Працювати на цій посаді в Союзі було заборонено. Допомогли з цим авторитет і зв’язки Жиздіка, який в якомусь сенсі повернув до футбольного життя молодого Варжеленко.
Читайте також: Іваниця: у ФК Ужгород умови кращі, ніж були колись у Говерли
Зі своїми підопічними тричі ставав чемпіоном СРСР – 1978, 1981 і 1982 роки серед юнаків з турнірів спортивних товариств. У 1983 році увійшов у десятку кращих дитячих тренерів Союзу. Мої зоряні вихованці – Яковенко і Художилов, сподіваюся, молодим хлопцям кажуть що ці прізвища.
Мої видатні підопічні – Павло Яковенко, Сергій Художилов, Микола Кудрицкий, Дмитро Топчієв, Стрілецький, Ходарев. Але пишаюся усіма хлопцями, які у мене були і змогли десь щось подолати. Хтось приходив слабеньким, безвольним. Хтось загартувався, став міцнішим. Навіть не став ти хорошим футболістом – так стань хорошим чоловіком, з характером і силою. От і будеш молодець!
Про Пашу Яковенко і зараз мене часто запитують. Ми жили на одній вулиці буквально через кілька будинків. Сім’я у них була футбольної, старший брат Олексій Яковенко також грав (навіть за Дніпро). В юності Паша був непростим у плані компаній, алкоголю та інших шкідливих елементів життя молодої людини того часу. Його батько попросив мене позичити Павла футболом.
Починав грати Павло Яковенко нападником, крайнім, під нападником, але швидкості було недостатньо і я поступово тягнув його ближче до центральної зони. Ставив його в команди всіх віків і Яковенко грав на рівних навіть із старшими. У 78-му у фіналі турніру «Колосок» збірна 62-го року грала з на два роки молодшим Яковенко, і Паша зробив 2 голи забив і заробив пенальті.
Спершу Яковенко частенько порушував дисципліну, але виходив на поле і йому все прощали. Я ставився до нього як до сина. Вже тоді розумів, що у хлопця велике майбутнє. Саме футбол і любов до цього виду спорту дали йому путівку в життя. У школу він, можна сказати, не ходив – весь час на стадіоні. Потрапив до спецшколи у Дніпро, де навчалися Протасов і Литовченко, там був тренер Ігор Ветрогонов. Так от, Паша там довго не протримався – його відрахували за куріння. Потім Ветрогонов шкодував про це.
Можна сказати, ми знайшли один одного. Я зробив Яковенко футболістом, а той зробив мене заслуженим тренером. Звання отримав у 1987 році. Нагороджували на стадіоні Динамо перед матчем динамівців Києва і Москви. Кар’єра дитячого тренера тривала 19 років.
Всі ці роки, особливо в часи Союзу, я не міг стати тренером команди майстрів, так як всі тренери повинні були бути членами КПРС. Батько мій з політичних мотивів з 37 по 47 роки відбував ув’язнення. Вступити в партію з таким «бекграундом» було не можливо. До того ж, моя особиста позиція не пов’язувати своє життя з партією фактично не давала стати тренером дорослих команд хорошого рівня. І лише з розпадом Союзу я очолив професійний клуб.
Всі журналісти запитують про пам’ятні матчі. Назву три:
1. Збірна УРСР — Збірна Москви — 2:2, один з голів на моєму рахунку. Саме цей матч став переломним у моїй кар’єрі, після якого потрапив в Динамо.
2. У кар’єрі дитячого тренера у мене дуже важливий турнір 1979 року, що проходив у Нікополі. Дніпро-75 тоді посів 3-е місце, поступившись в боротьбі одноліткам Києва і тоді ще Ворошиловграда.
3. Перемога над СК Дніпро-1 і домашня перемога на Металістом-1925 у Другій лізі вже на чолі нашої команди. Вони цінні ще й тим, що, в принципі, ФК Нікополь зустрівся з грандами українського футболу.
Для мене можливість працювати в сучасному футболі – це радість і задоволення. Крім дніпрян та харків’ян, ми ще перетиналися з такими суперниками, як Таврія, запорізький Металург. Склалася ситуація подарувала шанс в рамках чемпіонату зіграти на кращих стадіонах Дніпра, Харкова, Запоріжжя. І не просто зіграти, а перемогти клуби з ім’ям. Ці перемоги увійдуть в історію нікопольського футболу!
Я вірю в український футбол. Згадайте, скільки вже «ховали» наші клуби та збірну, а подивіться – вони йдуть вперед, прориваються, ростуть хлопці, яким хочеться в спорті чогось досягти. Ви головне не заважайте і трохи допоможіть – і, дивись, підніметься все, заграємо!
Чого хотілося б? Щоб ФК Нікополь продовжував грати у Другій лізі, згодом піднявся вище – словом, щоб жив і розвивався. Щоб була підтримка (спасибі місту та нашим спонсорам). Щоб десь погриміти, підняти хороше покоління. А взагалі, Нікополь – це «кузня» футболу. Так що побажаю, щоб слідом за Ємцем, Яковенко, Беженаром, Мединым, Шавло, Топчиевым, Кудрицким прийшло нове плем’я. Ми зачекалися перемог, але віримо!
Взяв би тренер Варжеленко гравця Варжеленко в свою команду? Тренер Варжеленко не може взяти гравця Варжеленко в команду через зовсім інших сучасних вимог. Тренер зараз по-іншому бачить футбол, ніж гравець Важеленко того часу. Це стосується швидкісних якостей футболістів, швидкості прийняття рішень, нестандартності цих рішень. Але хлопцям б із задоволенням показав футбол тих часів, щоб місток поколінь не переривався.
