– Впродовж футбольної кар’єри вашу команду мотивували на конкретний матч?
– Справа в тому, що в Україні я грав за команди, які нижче 3-4 місця не опускалися. В той час у нас була інша мотивація – якщо 1-2 місця не розігрувалися, то за бронзу ми боролися до останнього. Так було в усіх моїх українських командах.
– А коли грали із одним грандом, інший гранд ніколи не намагався стимулювати вашу команду?
– В той час, мені здається, на це особливої уваги ніхто не звертав. Хоча, якісь моменти могли бути. Але, якщо чесно, не можу нічого такого пригадати. Не пам’ятаю, щоб ми комусь робили послугу, не давали вилетіти чи ще щось в такому плані. Ніхто нас не стимулював на конкретну гру, ми виконували своє завдання, яке на той час нам було під силу. Не пригадую таких ігор, хоча вони і могли бути…
– А в російській “Аланії” такі ігри були?
– В “Аланії”, однозначно, були такі варіанти. Хоча стимулювати особливу цю команду не треба було. Вона стала чемпіоном Росії. Знаєте, як тоді говорили: “Спустилися з гір і стали першими в чемпіонаті”. Там, вочевидь, були свої підводні течії, але я з цим не зіштовхувався, бо мені не вдалося дограти в “Аланії” навіть до кінця сезону.
– Про стимуляцію домовляються на рівні керівників клубів?
– Так, думаю, рішення приймається на найвищому рівні, а вже потім доноситься футболістам та тренерському складу.
– В регламенті не має заборони стимулювання третьою командою когось із учасників конкретної гри. Але лише, якщо не помиляюся, президент “Динамо” Ігор Суркіс кілька років тому зізнався в подібному. Чому ніхто про це вголос не говорить?
– Усі уболівальники, які розбираються у футболі, усе прекрасно розуміють. Не раз бували випадки, коли команді нічого не потрібно, а вона виходить на поле і показує стовідсоткову самовіддачу. Футболісти розуміють, що звичайні преміальні за перемогу – це одне, а вдвічі більша винагорода – інше. Звідси і настрій на гру. А стосовно розголошення… Ніхто не хоче розповідати хто, кого і як стимулює, комерційна таємниця.
