Фото ХК “Торпєдо” НН
Вадим Шахрайчук в інтерв’ю поділився подробицями щодо новоствореного хокейного клубу “Будівельник”. Також хокеїст розповів, як опинився у “Соколі”, та як готується до нового сезону.
– Коли Ви дізналися про появу такого клубу, як “Будівельник”, про те, що він цікавиться Вами?
– Як і більшість людей, навесні з преси. Звичайно, зацікавився, зателефонував до Києва, інформації стало більше. Потім на мене вийшов Олег Купріянов, призначений генеральним менеджером “Будівельника”, запропонував пограти за цю команду.
Я добре знав Олега Борисовича ще по “Магнітці”, тому його пропозиція зацікавила. Він одразу сказав про принципи комплектування. Передбачалося створити ударну чеську трійку, міцну російську та дві українські, що було б добре для збірної, гравці якої отримали б досвід виступів на найвищому рівні.
За задекларованому рівні бюджету (6-7 мільйонів євро, хоча доводилося чути й інші цифри) і заявленому кадровому потенціалі ми могли твердо розраховувати на вихід у плей-офф.
Правда, ще тоді у мене викликали серйозні сумніви щодо реальності цієї справи. Адже я не з чуток знайомий не тільки із ситуацією у нашому хокеї, а й з українськими реаліями взагалі. Ще більше скепсис посилився, коли дізнався, де живе Купріянов. Так, клуб зняв йому квартиру у центрі міста, але у звичайній дев’ятиповерхівці. Олег невдоволення не висловлював, говорив, що так навіть краще – близько до місця проведення ігор і тренувань. Мовляв, робота – перш за все. Але я знав, що у Магнітогорську умови у нього були у кілька разів кращими.
– І, тим не менш, Ви зупинилися на поверненні до Києва. Що стало визначальним фактором при ухваленні такого рішення?
– Перш за все, сім’я. Набридло їздити по світу, бачити дружину та дітей лише від випадку до випадку. Адже як зазвичай бувало: команді дають кілька днів відпустки, всі відпочивають, а я сідаю на літак – і у Київ. Сім’я була зі мною, тільки коли у Німеччині виступав. Син тоді зовсім малий був. Зараз ходить на “Крижинку”, займається у Михайла Фадеєва.
КОЧОВЕ ЖИТТЯ ХОКЕЇСТА
– Возити рідних із собою було нереально?
– У сучасного хокеїста життя кочове. Сьогодні тут, завтра – там. Погано граєш – вільний. Тренерам, до речі, ще складніше. У деяких командах за сезон по кілька наставників змінюється.
– В одному з Ваших інтерв’ю перед переходом у “Будівельник” прозвучала фраза: “Перед Ніжнім Новгородом моя совість чиста”. У когось були підстави у чомусь дорікнути Вас?
– Не думаю. Інша справа, я був не зовсім задоволений місцем, яке відводиться мені у команді. На мене розраховували, перш за все, за гри у меншості. Потім, правда, і у більшості стали частіше випускати – поштовхатися на “п’ятачку”. Але у клубі після серії невдалих матчів звільнили президента, призначили іншого – і все пішло шкереберть.
– І тут, як не можна до речі, підвернувся “Будівельник”. Ви раніше були знайомі з потенційними російськими новобранцями цього клубу?
– Так, адже хокейний світ тісний. Навесні багато спілкувався по телефону з Женьою Фьодоровим, запрошеним до Києва після виходу з КХЛ тверського ХК МВД, за який він виступав. Ділився порадами, де краще зняти квартиру.
– А з керівництва “Будівельника” хто виходив на зв’язок з Вами?
– Про Купріянова я вже говорив. Звичайно, ще Слава Завальнюк, віце-президент клубу. З президентом Борисом Гулямовим я не спілкувався.
– Потім сталося те, що сталося. Після декількох візитів до Києва представників КХЛ проект “Будівельник”, як заявив Гулямов, призупинили на рік.
– Чого й варто було очікувати. Скільки можна було водити за ніс росіян, не вирішивши головного питання – арени! Розумію, що лізу не у свою справу, але ж усім зрозуміло, що бізнес-інтереси однієї групи увійшли у суперечність з бізнес-інтересами іншої. І все…
– Де Вас застала звістка про те, що з “Будівельника” нічого не вийде?
– В Іспанії, на Мальорці, де дуже непогано провів місяць із сім’єю. Я маю на увазі офіційне повідомлення. Інформація про те, що у клубі не все гаразд надходила і до цього – я ж регулярно телефонував хлопцям. Але у глибині душі, як і В’ячеслав Завальнюк, до останнього сподівався на краще.
– “Сокіл” після ніжегородського “Торпєдо”, клубу КХЛ із ще більш серйозними традиціями – крок назад? До речі, відомо, на якому місці “Торпєдо” у російському хокеї за розміром бюджету?
– У першу десятку, думаю, входить. А що стосується кроку назад, то не забувайте про мій вік. Пропозиції з КХЛ були, але не з топ-клубів. Перспектива їздити у 36 років російською глибинкою не дуже приваблювала. Начебто є пропозиції з DL (Німецької ліги, – прим. авт.). Але треба ще порадитися з агентом Сергієм Ісаковим.
– Ви давно з ним працюєте?
– Давненько. Він був одним з першопрохідців цієї справи у Росії, і зараз з ним співпрацюють багато. Нещодавно, наприклад, організував перехід Євгенія Набокова із “Сан-Хосе” у пітерський СКА.
УГОДА ІЗ “СОКОЛОМ” ЩЕ НЕ ПІДПИСАНА
– Але наразі Ви – гравець “Сокола”.
– Я міг стати ним ще рік тому. Запропоновані умови мене влаштовували. Вони, до речі, були разів у два кращі, ніж зараз. Все було на мазі, я тренувався із “Соколом”, готувався поїхати у Словаччину на турнір Павела Забойніка, але виникла проблема з візою. І все якось звелося нанівець, і як не можна до речі підвернувся варіант з Ніжнім.
– Зараз візові проблеми не турбують?
– Ні, я оформив собі мультівізовий Шенген.
– Ви вже підписали контракт з київським клубом?
– За моєю інформацією, цього ще не зробив жоден хокеїст, і я не виняток. Цифри пролунали, але тільки усно. Деяких сильно здивувало, як це я за смішні, за мірками КХЛ, або просто невеликі, якщо порівнювати з минулорічним “Соколом”, гроші погодився грати. Постійно нагадують: “Ти ж пам’ятаєш, що преміальних не передбачено?”
– Може, когось дуже налякала поява у “Соколі” настільки серйозною фігури?
– Все може бути. Є такі люди, які багато років сидять на одному місці. Тільки хочу підкреслити: не подумайте, що це я про тренерів. З Олександром Юрійовичем Сеукандом у мене чудові стосунки, і він може не побоюватися, що я хочу на його місце.
– Не хотілося про це запитувати, але якщо вже мова зайшла… Чи думаєте Ви над тим, що будете робити після завершення кар’єри хокеїста?
– Поки емоції ще є, хочеться гори звернути, показати молодим, як усе має бути насправді. Адже багато пограв, багато побачив. Знаю весь процес не тільки з позиції гравця, але і розумію, як працюють головний тренер, генеральний менеджер, як організована структура клубу. Можу це наочно пояснити і показати.
Але потім поринеш у це все, хапаєшся за голову і думаєш: “Йолки-палки! Як справді змусити гравців робити те і те, якщо вони місяцями не отримують зарплатню?!”. Мимоволі приходиш до думки: – “І навіщо тобі це треба?”. Дивишся на бідного Сеуканда, як він намагається щось з гравців вичавити, а у них в очах написано сумне: – “Краще б грошей дали”.
– На зборах гравці “Сокола” живуть у готелі?
– Так, просто тут, у Броварах. Ті, хто постарше, можуть їздити додому, якщо вистачає грошей на бензин. Тут хоч можна безкоштовно поїсти. Словом, поки я зі своїм майбутнім не визначився. Подивимося, що буде через рік. З чуток, в Україні знову хочуть зробити клуб КХЛ. Але вже не ці люди, а інші. Поки ж я гравець “Сокола”, і якщо вже буду грати тут, такого свавілля, як раніше, не допущу.
– Поясніть, будь ласка.
– Я маю на увазі “страйк” гравців, яким затримували зарплатню. Цим займалися, перш за все, ті, хто нічого особливого із себе не представляє. Ветерани ж, хоч і нарікають, але тренуються і грають.
– В особі “Будівельника” з двома, а то й більше, українськими п’ятірками багато хто бачив істотну підмогу для збірної, яке вже точно посприяло б її повернення в еліту. Що завадило зробити це нинішньої весни, рік і два тому?
– Якщо називати речі своїми іменами, наше покоління вже не може тягнути на собі все, як раніше. У Нідерландах ми – я, Климентьєв, Срюбко, Симчук – були вже на підхваті. Ставка ж робилася на хлопців, які виступають у Білорусі – Тимченко, Матерухін… Вони зіграли добре, але цього не вистачило. Треба було стрибнути вище голови. Усім.
На жаль, доводиться констатувати, що рівень українського хокею далекий від вимог дивізіону “А”. У нас немає нормального чемпіонату. “Сокіл” до останнього моменту не знав, чи буде виступати у білоруській Екстралізі, або ж обмежиться домашньою першістю – битвами з Херсоном або Дніпропетровськом. Про що говорити, якщо “молодіжка” тільки в останньому матчі, обігравши Японію, залишається у групі “В”.
Що тоді вимагати від національної команди? Можна, звичайно, все валити на Сеуканда, говорити, що саме він винен у всіх бідах українського хокею. Але я вважаю, що винні перш за все ті, хто відповідає за молодіжний хокей. Люди, які роками перебувають біля його керма. Повноцінний чемпіонат України треба було створювати набагато раніше, а не зараз.
Тим не менш, ми знову були за крок до того, щоб потрапити у групу “А”. Повинні були вигравати і в Угорщини у Японії, і в Італії у Польщі, і в Австрії у Нідерландах. Але чогось не вистачало. Але ж у наших конкурентів постійно йде розвиток – приїжджають канадці, шведи, фіни чехи, закордонні тренери. Австрія виступає у сильній Альпенлізі. Ми ж варимося у своєму соку. Одна команда – “Сокіл” – і все.
Найреальний шанс виконати завдання ми мали у Японії. Були тоді на три роки молодші, але вважаю, не пробилися до еліти тільки через своє піжонство. Недооцінили угорців, захотіли обіграти їх поодинці, а вони закрилися і зловили нас на контратаках.
У нас же сил просто не вистачило. Занадто багато відняв матч з японцями. Вони нас просто вимотали, а наша команда вікова. Хочеш – не хочеш, треба бігати, а не виходить.
– Навесні шанс надасться знову. Група “В” збереться у Києві. Своя публіка якось допоможе завоювати путівку у перший дивізіон.
– Давайте міркувати об’єктивно. Головний суперник – Казахстан. Команда вилетіла з лав найсильніших, після чого негайно зробила висновки, змінила тренерський штаб. Тепер ними керує Андрій Хомутов, якому надано практично карт-бланш.
Мій партнер у “Торпєдо” Олексій Трощинський говорив, що не у всіх командах вищого дивізіону створені такі умови, як у казахів. Там будь-яке побажання гравців і тренерів задовольняється. Ось зараз у Континентальній хокейній лізі виступає “Барис” з Астани. Мені здається, їм не так важливо, як клуб зіграє у КХЛ. На першому місці збірна, яка повинна вийти у клас “А”.
А у нас? “Півтора” хокеїста »- Міхнов і Касянчук – грають у КХЛ. Костя тренувався із “Соколом”, але начебто його знову кличуть до Челябінська. Не зовсім зрозуміла доля “мінчан” Варламова, Люткевича та Шафаренко. Решта, виходить, будуть грати у чемпіонаті Білорусії. Ще кілька людей виїхали у Казахстан. До того ж команда стала на рік старшою. Доведеться тягнути чемпіонат, континентальний кубок. А які у нас умови підготовки? Сміх і гріх…
Ось така вихідна позиція. А свій лід я б вагомою перевагою не назвав. Візьмемо тих же австрійців. У них проводився і чемпіонат світу у групі “В”, й олімпійська кваліфікація, але це їм не допомогло.
…ПЛЮС “НАТУРАЛІЗАЦІЯ” ВСІЄЇ КРАЇНИ
– Ви згадали про натуралізацію гравців. Зробити це в Україні формально не так вже й просто. Але якщо міркувати чисто гіпотетично, що б Ви сказали про можливість залучити під прапори нашої збірної вихідців з Росії. Про необхідність йти на даному етапі цим шляхом зовсім недавно відкритим текстом говорив тренер збірної України Михайло Захаров, посилаючись на близький йому білоруський приклад. Не змовляючись з ним, цю ж тезу повторив тепер уже колишній генеральний менеджер “Будівельника” Олег Купріянов.
– Не варто підходити до цього питання спрощено. Ось, наприклад, хтось непогано зіграв. Значить, давайте його натуралізуємо. Краще згадати не настільки далеке минуле “Сокола”. Тих же Степаніщева, Шастіна. Коли вони переїжджали у Київ, їм було по 21-22 року. Старше 25-ти нікого сюди не везли. Ті ж, хто приходив, могли ще років сім-вісім приносити користь українському хокею. Ось таких гравців можна і потрібно брати.
Знаю, що сюди і у “Будівельник”, і навіть у “Сокіл” готові були їхати молоді хлопці з Росії, які пройшли фарм-клуб московського “Динамо”, інших серйозних команд. Погравши тут кілька років, вони цілком могли б потім стати у нагоді і збірній. Заради неї вони погоджувалися відмовлятися і від російського громадянства. Але їм треба створювати умови. А робити паспорт тридцятирічного, який пограє ще рік, від сили два – не вихід. Це – недалекоглядна політика.
Знаю, що Слава Завальнюк розмовляв з групою перспективних хлопців з Тольятті. Людини дві-три були не проти пограти у Києві. Але тільки у команді КХЛ. Так зараз робиться у Казахстані. Потенційним новобранцям прямо говорять: “Ми вас готові взяти, але тільки якщо ви погодитеся допомогти нашій національній команді. Не хочете – грайте у вищій лізі Росії. Мрієте про КХЛ – приймайте умови. Я знаю кілька чоловік, навіть по прізвищах, тих, хто вже дав “добро”. І не виключено, що їх ми побачимо наступної весни у Києві, коли сюди приїде збірна Казахстану.
Подивіться, що робиться у жіночому тенісі. У Росії багато хороших тенісисток, яким поки нереально пробитися у збірну через спини Шарапової, Дементьєвої та компанії. Так Казахстан пропонує їм нечувані контракти, і вони виступають на Кубку Девіса за цю країну. Зовсім нещодавно Вімблдон виграла жіноча пара Шведова – Кінг. Так Ярослава ще вчора була росіянкою, а сьогодні вона вже гордість Казахстану.
Або візьмемо Україну. На останній зимовій Олімпіаді ми не взяли жодної медалі. На попередній – дві бронзи. Але кому вони дісталися? Фігуристам, які займалися у США, і біатлоністці, якій зробили паспорт, а вона то виросла у Росії.
НЕЗДІЙСНЕННА МРІЯ ПРО НХЛ
– Мрія дитинства про НХЛ нагадує про себе? Були у Вас шанси потрапити до найсильнішої ліги світу? Такі, щоб сказати, що зовсім трішки не пощастило.
– Було таке. Я провів кілька непоганих сезонів у Ярославлі й московському “Динамо”. Запевняли, що повинен бути поставлений на драфт, після чого готовий був їхати до Америки і пробиватися навіть з мінімальним контрактом, меншим, ніж у Росії. Але в останній момент клуб, що збирався мене обрати, передумав і взяв росіянина, трохи молодшого за мене. Добре його знаю. Він зараз грає вдома, а в НХЛ, як і я, не пробився.
Так вийшло, що з наших за океаном по-справжньому заграли ті, хто застав ще чемпіонат СРСР, – Христич, Житник, Годинюк. Потім були молоді Федотенко та Понікаровський, але вони потрапили в НХЛ певною мірою випадково. Руслан їхав транзитом через Фінляндію, Олексій – з московського “Динамо”.
– Вам, нехай і нечасто, доводилося перетинатися з нашими “енхаеловцями” у збірній України. Складнощів у контакті не виникало?
– Молоді вже практично повністю американізувалися. У Понікаровського канадський паспорт, Федотенко – громадянин США. З “першопрохідцями” ж ніяких проблем немає. Ми і зараз частенько катаємося на “Крижинці” з Христичем, Годинюком, Житником, коли той приїжджає до Києва. Начебто до Нового року цей каток обіцяли не зносити.
Ось, до речі, ще один доказ байдужого ставлення до хокею в Україні. Кажуть, правда, натомість збираються будувати зал на Юності…
– Аж цілий гектар землі виділили…
– Так ще й добиратися непросто. Бідні батьки. Їм і на “Крижинку”, у центр міста, дітей важко возити. Спробуйте у годину пік після школи дістатися туди на машині з нашими божевільними цінами на бензин. Тим більше, що ніякої перспективи тут немає.
Єдиний вихід – до 13-14-ти років накататися тут і їхати у Росію. Як це зробив Собченко, який грає зараз у Ярославлі. Як ексфорвард “Сокола” Підгурський, відправив сина до Казані. Можливо, потім від них Україні буде якась користь. Та й то, якщо не будуть потрібні збірним Росії. В існуючих же умовах гравця рівня КХЛ підготувати просто неможливо.
Зараз говорять: “Як же можна було не вийти у групу “А”!”. Так я з усією відповідальністю заявляю: років через п’ять ми будемо грати у групі “С” або битися за виживання у групі “В”. А ці стикові матчі згадувати так, ніби грали мало не у найкрутішому фіналі.
Газета “Спорт-Экспресс в Украине”
Оригінал публікації »» http://www.champion.com.ua/ice-hockey/2010/07/28/326705/
